Богунський кар’єр Житомир — затоплена гранітна виробка на північній околиці міста, у мікрорайоні Богунія. Чашу вибрали під будівельний камінь і щебінь, а коли сировина скінчилася, роботи зупинили планово: на рівному дні немає ні уступів породи, ні залишків граніту.
Для Богунії це не абстрактне «озеро за мікрорайоном», а слід того, як місто росло на власному камені. Береги між вулицею В’ячеслава Липинського, річкою Довжик і сосновим лісом досі задають маршрути прогулянок, під’їздів і сусідської забудови.
Послідовність тут важлива: спочатку вихід породи, потім розкрив і уступи, далі дроблення каменю під дороги й двори, і лише після зупинки насосів — вода. Нижче етапи йдуть у цьому порядку, з тим, що на кожному з них було потрібно і де строки розмивалися.
Початок розробки на Богунії
Граніти житомирського типу виходять на поверхню навколо міста давно: сірі, дрібно- й нерівномірнозернисті масиви описували геологи ще на зламі XIX–XX століть. Сама Богунія до 1922 року була хутором Врангелівка, у 1934-му увійшла в межі Житомира. Кар’єр стоїть на північно-західному краї цієї території, недалеко від Кам’янки й Довжика, там, де кристалічний щит піднімається близько до денної поверхні.
Точної дати першого вибуху в відкритих міських архівах немає. Відкрита розробка на такій ділянці починається не з «озера», а з розкриву: знімають пісок, суглинок і жорству, щоб дістатися до масиву. На цьому етапі потрібні під’їзд, майданчик під техніку й місце під відвал. Поки розкрив не закінчений, товарного каменю майже немає — лише підготовка поля.
Перші роки дають бут і щебінь ближнього радіуса: фундаменти, підсипка доріг, бордюри. Дальнє облицювання йшло з інших житомирських родовищ, зокрема Соколовогірського й Крошнянського, де добували сірий граніт того ж типу. Богунська виробка працювала як місцева каменярня району, а не як вітринний кар’єр області.
Піки видобутку й розширення
Найінтенсивніша робота припала на повоєнні десятиліття, коли Житомир швидко добудовував житло, школи й тверде покриття вулиць. Богунський район як адміністративна одиниця з’явився 1971 року, і саме тоді північна околиця обростала багатоповерхівками, ДОСами військового містечка й новою сіткою проїздів. Камінь і щебінь з ближньої виробки скорочували плече доставки: від уступу до двору — кілька кілометрів, а не рейс через Коростишів чи Коростень.
На піку етап тривав роками без календарної «дати відкриття сезону». Потрібні були бурові, вибухові роботи, екскаватор на уступі, дробарка й самоскиди. Дедлайн тут був господарський: партія щебеню під конкретну вулицю чи майданчик. Продукція йшла в три потоки — бут під фундаменти, щебінь під основу доріг і, за потреби, грубі вироби на бордюри. Декоративні плити з цієї чаші в джерелах окремо не фігурують.
Розширення чаші видно й зараз за овалом берегів. Довідники відпочинку найчастіше називають розміри близько 150 на 230 метрів і площу 2,5–2,6 гектара. Інші описи дають 300 на 400 метрів. Різниця не в «помилці ока», а в тому, де провести уріз: по воді, по брівці чи по старій межі відводу.
Кар’єр у радянській індустрії
У радянські десятиліття житомирський камінь був рядовим матеріалом великого будівництва, а не рідкістю. Область тримала левову частку українських запасів декоративного каменю: за даними Енциклопедії сучасної України, саме тут зосереджено 92% запасів лабрадориту країни, плюс граніти, габро й бутощебенева сировина. Міські кар’єри живили ближнє коло — двори Богунії, проспект Миру, підсипку шосе.
Технологія змінилась у тому ж порядку, що й на інших виробках кар’єроуправлінь. Спочатку ручний розкол і кінна відвозка, далі пневмоінструмент, екскаватори, масові вибухи й механічне дроблення. Кожен новий горизонт — окремий уступ заввишки з поверх кількох метрів. Поки нижній горизонт не готовий, верхній ще відвантажує породу: етапи накладаються, а не змінюють один одного в один день.
Це схоже на зрізання шарів із буханця зверху вниз: кожна «полиця» — робочий майданчик. Аналогія обривається, щойно в підошву приходить вода. Хліб не треба відкачувати, а виробку — так. Насоси тримають сухим тільки той горизонт, який ще мають забрати. Коли відкачування зупиняють, графік видобутку закінчується незалежно від бажання добрати «ще один уступ».
Накладення етапів у часі
Розкрив, видобуток і відвантаження йшли одночасно на різних уступах. Паралельно росло саме місто: у 1980-х проспект Миру розширили до параметрів широкої магістралі, на місці хмільників з’явилися Хмільники. Кар’єр уже не міг розширюватися вбік без конфлікту з житлом і лісом. Затягували роботу притік джерельної води, вузький відвод землі й вичерпання кондиційної товщі. Окремого «дня закриття» в публічних рішеннях міськради не оприлюднено.
Закриття й сучасний стан
Виробку зупинили, коли забирати далі стало нічого. Дайверські описи дна, які з 2020-х тиражують місцеві видання, фіксують рівну підошву під шаром чорного мулу без уламків граніту. Це ознака планового завершення, а не раптової аварії. Після вимкнення насосів чашу заповнили джерела; нижче термоклину, який починається приблизно з 5,5 метра, вода тримає близько +4 °C.
Важливо. Найчастіше називають глибину близько 20 метрів. Це не глибина природного озера, а робоча глибина виробки, яку потім залила вода. Порахувати «на око» не вийде: ехолот по центру дає одну цифру, а Басейнове управління водних ресурсів річки Прип’ять у відповіді 2021 року називало середню глибину 30 метрів і площу водойми 1,1 гектара. Цифру змінюють межа урізу, сезон і те, чи міряють по дзеркалу води, чи по старій брівці кар’єру.
Станом на 2026 рік територія не є діючим кар’єром. На берегах — пісок, кам’яні виступи, кілометрова екостежка лісників, улітку — купання й риболовля. Найближча зупинка — «1-й провулок Миру», маршрути №19, №23 і автобус №102. У 2017 році з бюджету участі на Богунському та Соколовському кар’єрах ставили майданчики з контейнерами; згодом один спалили, другий зник. У 2021-му «20 хвилин» описували спір за під’їзд і ділянки біля води.
Що це означає для мешканців: проїзд до чаші й смуга вздовж урізу — не «нічия галявина», а зона з охоронною смугою водойми 25 метрів. Новий паркан чи фундамент біля берега може перекрити звичний спуск з боку Богунії. Контейнер, якого немає, означає, що сміття з вихідного дня лишається в тому ж дворі стежки.
Пам’ять каменю в районі
Богунський кар’єр важливий не розміром чаші, а тим, що він показує промислову біографію конкретного району. Житомир стоїть на кристалічному щиті; Богунія виросла з хутора, казарм і фабрики; камінь з місцевих виробок ліг у двори, бордюри й основу доріг. Без цієї ланки історія мікрорайону розпадається на окремі вулиці й «гарне місце поплавати».
У міській пам’яті лишилися не цехи, а ландшафт: прямовисні стіни, овал води, стежка вздовж Довжика. «Житомир.info» роками знімає саме цей вид — весняний ліс, берег і сліди відпочинку. Легенди про техніку на дні живуть у розмовах, але рівна підошва цьому не підтверджує. Архітектурна спадщина кар’єру — не палац, а сірий камінь у міських конструкціях і сама чаша як межа кварталу.
Щоб не збитися з «графіка» розуміння місця, варто тримати три дати району: 1934 — Богунія в межах міста; 1971 — Богунський район; 2017–2021 — перші зафіксовані комунальні й земельні рішення вже навколо водойми, а не навколо уступу. Між ними видобуток уже закінчився, і саме цей розрив пояснює, чому сьогодні тут стежка, а не дробарка.
Що робити далі
Якщо потрібна промислова історія ділянки — у ЦНАП або через запит до міськради можна просити витяг із кадастру й старі відводи кар’єру; відповідь іде тижнями, безкоштовно в межах доступу до публічної інформації. Якщо берег використовують як пляж — орієнтир той самий, що влітку 2025-го: пірс і пісок уже є, офіційної перевірки якості води публічно не оголошували, тож купання лишається на власний розсуд.
Якщо ділянка межує з урізом — перед будь-яким парканом варто звірити 25-метрову смугу й детальний план території; спір 2021 року почався саме з дороги й цільового призначення. Якщо маршрут щоденний — перевірити, чи на місці контейнер і чи не перекрито спуск від «1-го провулка Миру»: це єдиний сталий громадський підхід з боку Богунії.
