Повнолітня донька загиблого захисника Юрія Ободзінського з Брусилівщини Ольга Ободзінська-Чернишевич заявила, що родина не отримала одноразової грошової допомоги після його загибелі. Вона намагається відстояти право на державну підтримку і ставить ширше питання: що робити повнолітнім дітям військових, які загинули до зміни законодавства у 2024 році.
Про це вона написала у публічному дописі. За її словами, батько Юрій Анатолійович Ободзінський, позивний «Юрист», загинув 21 березня 2023 року. Після семи місяців пошуку родину поховали його в селі Йосипівка. Юрій Ободзінський багато років працював юристом у Брусилові. Система безоплатної правової допомоги називала його начальником відділу «Брусилівське бюро правової допомоги». Донька розповідає, що до цього він близько 20 років очолював юстицію у Брусилові, а згодом ще приблизно 5–6 років керував бюро правової допомоги.
Як розвивались події
- 21 березня 2023 року загинув Юрій Анатолійович Ободзінський. На той момент доньці було 27 років.
- Після семи місяців пошуку родину поховали його на кладовищі села Йосипівка.
- 29 березня 2024 року набрав чинності Закон України №3515-IX, який змінив коло осіб, що можуть отримувати одноразову грошову допомогу після загибелі військовослужбовця.
- До травня 2026 року, за словами Ольги, суди ухвалювали позитивні рішення у справах повнолітніх дітей загиблих захисників; згодом судова практика змінилася.
- 2 червня 2026 року Верховний Суд у постанові у справі №560/9476/25 розглянув спір повнолітньої доньки військовослужбовця, який загинув до набрання чинності Законом №3515-IX.
- 29 липня 2026 року Верховний Суд у постанові у справі №580/6733/25 застосував той самий підхід: звернення із заявою пізніше не змінює момент виникнення права на допомогу.
Ольга оприлюднила звернення повністю.
Я повнолітня донька. Але я назавжди залишуся донькою свого батька.
Мій тато – Захисник України. Ободзінський Юрій Анатолійович. Позивний Юрист ( бо 30 років життя працював юристом захищаючи права інших)
Він загинув 21 березня 2023 року. Після довгих 7 місяців пошуку я повернула тіло тата додому, до двох їх з мамою дітей та рідних на кладовище с.Йосипівка
Мені тоді було 27 років.
Так, я була дорослою. Але в той день я назавжди втратила тата. І разом із ним – частину себе.
Моя біль не закінчилася через те, що мені виповнилося 18, 25 чи 30 років. Вона не має терміну давності. Ця біль буде зі мною назавжди.
Я продовжую жити. Виховую свого сина. І в моїй дитині продовжується рід мого батька- його кров, його пам’ять, його продовження в онуці.
Але є ще одна болюча обставина.
За загибель мого батька наша родина не отримала одноразової грошової допомоги. Ніхто.
Не тому, що його смерть була меншою втратою.
Не тому, що він менше захищав Україну.
А тому, що на момент його загибелі закон визначав коло отримувачів інакше.
Сьогодні я намагаюся відстояти своє право на державну підтримку як доньки загиблого Захисника.
І в процесі зіткнулася з питанням, яке стосується не лише мене.
Що робити повнолітнім дітям тих Захисників, які загинули до законодавчих змін?
Адже дуже часто повнолітня дитина — це єдина рідна людина, яка залишилася у загиблого.
І я не можу зрозуміти одного.
Діти, чиї батьки загинули до 29 березня 2024 року, є такими ж дітьми своїх батьків, як і ті, чиї батьки загинули після цієї дати.
Дата загибелі не змінює кровного зв’язку. Не змінює любові до батька.
Не змінює втрати.
Не змінює того, ким для нас назавжди залишається наш Захисник.
Чому тоді ця дата повинна визначати право його дитини на державну підтримку?
Особливо боляче бачити, що ще до травня 2026 року суди ухвалювали позитивні рішення у справах повнолітніх дітей загиблих Захисників, стаючи на захист їхніх прав.
А потім судова практика змінилася.
І я не можу не запитувати:
чому не можна і надалі стати на бік рідних дітей загиблих Захисників?
Чому не можна знайти справедливе рішення для тих, чиї батьки загинули раніше?
Я не прошу повернути мені тата.
Цього не може зробити жодна держава і жоден закон.
Я прошу лише про те, щоб держава побачила таких, як я.
Щоб повнолітні діти загиблих Захисників не залишалися сам на сам не тільки зі своєю втратою, а й із необхідністю доводити, що вони теж є родиною людини, яка віддала життя за Україну.
Ми не стали чужими своїм батькам через дату їхньої загибелі.
Я була його донькою, коли він був живий.
Я залишилася його донькою після його смерті.
І залишуся нею назавжди.
І я хочу, щоб держава нарешті почула не лише мене, а й усіх повнолітніх дітей, які опинилися в такій самій ситуації.
У коментарі до допису Ольга окремо розповіла про роботу батька у Брусилові.
Папа працював довгі роки (близько 20 років ) начальником юстиції в Брусилові Міністерство юстиції України
Потім близько 5-6 років начальником бюро безоплатної правничої допомоги у Брусилові Безоплатна правнича допомога
А тепер я як його донька залишилась сам на сам з тим, що болить
Гроші мені не повернуть папу
Закон України №3515-IX змінив правила визначення осіб, які можуть отримувати одноразову грошову допомогу після загибелі військовослужбовця. У новій редакції статті 16-1 Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» до членів сім’ї прямо віднесені діти, у тому числі усиновлені, без попереднього загального обмеження лише неповнолітніми дітьми. У перехідних положеннях окрему зворотну дію передбачили для дітей, зачатих за життя загиблої людини та народжених після її смерті, за визначених законом умов.
Саме питання, чи поширюється нове коло отримувачів на повнолітніх дітей військових, які загинули до 29 березня 2024 року, стало предметом судових спорів. Верховний Суд дійшов висновку, що право на одноразову допомогу виникає у момент загибелі військовослужбовця, а тому коло людей, які можуть претендувати на неї, визначається за законодавством, чинним на цю дату. Зміни, що розширили коло отримувачів після цього, Суд не поширив на правовідносини, які виникли раніше.
